Діалог з Блаженнійшим Святославом

Почався тут, а продовжиться, я сподіваюсь, як мінімум на трьох різних майданчиках: миколаївському, львівському і євангельському (я думаю, що така назва для протестантського форуму прийнятна? як ні, то кажіть, шановні, я підправлю). Хотів би почути ще цю спільноту, але там писати не можна (?).

Я текст Блаженнійшого Святослава подаю далі з власною нумерацією, сподіваюсь, це допоможе в його обговоренні.


1. Коли вибухнула війна, чимало молодих людей прямо сказали, що Україна вже ніколи не відступить, не повернеться в минуле. І це не питання обрання тих чи тих політиків. Зміни, які відбулися, є незворотними, і повернення до пострадянської дійсності не буде.

Я б уточнив. Емоційний момент протистояння присутній, він, будемо сподіватись, минеться з часом (див. п.2 і 9). А от світоглядний... Подолання радянськості в собі багато хто ще і не почав. В собі - підкреслимо це. Бо написати Конституцію, як виявилось, це одне, а навчитись жити по-новому - зовсім інше. Тому ми з пострадянського світу ще не вийшли і силове повалення влади на Майдані - найкращій тому доказ, як подивитись на нього відсторонено, без революційного пафосу. Повернення, може, до СРСР? Так цього в принципі буди не може.

2. Навіть у Росії, державі-агресорі, кажуть, що почавши війну проти України, Росія назавжди втратила її.

Називати Росію агресором - велика помилка. Не вони на нас напали. Ми проміж себе чубимось, а вони підступно цьому сприяють. Таємно. Агресія - це щось відкрите, вороже, але чесне. Росія набагато більша за Путіна в багатьох сенсах. Тому не треба йому робити такої послуги: рівняти маленьку людину зі схильністю до величі з цілою державою, а може і країною. Як думати про європейські цінності, то треба мати на увазі нормальні відносини з Росією в перспективі. А відбудова чи повернення імперій - хіба хтось таку перспективу може собі уявляти? 

3. Багато українців лише тепер зрозуміли, що ми – інший народ і мусимо самі давати собі раду, захищати себе та будувати власне майбутнє, від нас залежить, якою буде Україна. Адже тепер вона вже залежить не від Росії, а передусім від нас самих.

Може й так, але я б більше тут покладався на 1991 рік, а не події в Донбасі. І як казати про те, що залежить від нас і як треба жити далі, то я б наполягав на тому, що насилля не є інструментом політики. В цьому б я бачив найбільший урок Майдану. 

4. Кожен регіон України має власний колорит і свою специфіку. Однак лише тепер, як ніколи досі, починаємо відчувати й розуміти, що Україна об’єднана навколо ідеї свободи й незалежності.

Тут абсолютно не погоджусь. Російськомовна частина суспільства з одного боку, а з іншого україномовна, що не є націоналістичною, дивляться на події не так, як влада. З різних причин, але не відчувають себе єдиними з Парламентом і Президентом на військовому шляху подолання конфлікту. Не бачити цього - наражатись на несподіванки в майбутньому. Бачити - намагатись подолати. І багато хто саме заперечення свободи бачить в діях влади.

5. Зміни відбуваються значною мірою спонтанно, ніхто їх не планує, тож вони стають великою несподіванкою навіть для самих українців, а також для наших сусідів і вітчизняних та іноземних політиків.

Оце і є головною ознакою нашої пострядянськості чи неєвропейськості. В нас нема партій з артикульованими ідеологіями, програмами, поважними лідерами і розвинутою системою місцевих осередків. Ані християнських демократів, ані соціалістів. А як без цих базових європейських політичних інститутів рухатись системно? Майданами? Пересвідчились: не працює.

6. Нині в Україні ми є свідками народження чогось нового. Це породжує оптимізм, адже є ліпшим від того, що було вчора.

Не поділяю оптимізму, бо не бачу нічого нового. Коли в Польщі постала "Солідарність", або в СРСР Демократична платформа КПРС, то всім було ясно, що це щось нове. В Україні нічого подібного в політичному чи громадянському просторі нема. Корупція, безробіття, зростання цін, озброєні конфлікти на вулицях - це обнадійливі ознаки нового?

Втім, от приємне виключення. Дійсно новина, дійсно нове явище, дійсно реальна справа, будівництво нової країни, де церква вступає в політичний простір. Як не мене, то абсолютно правильно, коректно з юридичної чи ще якоїсь там точки зору. Хоч будуть, звісно і критики.

Але... Слово "парт" згадано в тому тексті лише один раз. "Демократ"- вісім разів у загальному контексті. А "християнсько-демократична" партія чи ідеологія - жодного. Як це розуміти? Чи може церква байдуже ставитись до того факту, що в нашій політиці нема жодного християнського демократа? Людини, що заявила саме про такі свої політичні переконання? Зрозуміло, що християнин будь-якої конфесії може бути соціалістом чи націоналістом, консерватором чи лібералом - це його вибір і його відповідальність перед Христом. Але чи може християнська конфесія бути байдужа до християнсько-демократичної ідеології? Її представленості у нашому житті, її авторитету, її впливу на суспільство?

7. Революція гідності стала поворотним моментом у тривалому історичному процесі та відповіддю на агресію під гаслом: «Ніколи не дозволимо ставитися до нас як до невільників!» Тепер українське суспільство запитує: як нам будувати нову Україну? Які підвалини повинні лягти в основу вільної та незалежної України?

Отакої! Тепер пита? Повертаємось до п.5. Це в сенсі планів побудови нової України. А в сенсі насильницьких методів політичного протистояння, то невже комусь тут щось незрозуміло? 

8. Біль і надія, що їх ми переживаємо під час війни, становлять не тільки скарбницю досвіду для України й українців, а й водночас те, чим можемо поділитися з нашими сусідами як на Заході, так і на Сході.

Без сумніву, досвід війни є дуже цінним. Хтось після Югославії та Грузії і не потребував його повторення в України. Але іншим людям це було потрібно. 

9. Попри нові виклики й труднощі, з’являється надія. Відбуваються позитивні й незворотні зміни. Не бачимо повернення до часів Радянського Союзу, хоча є ще люди, які згадують його з ностальгією.

Знов не поділяю оптимізму. Бо нема ознак виходу з того становища, яке призвело до Майдану і війни. Нема розуміння в суспільстві, чому ж це так відбулось, що на майбутнє кожен з нас має робити, аби не повторити такого. Чи гіршого. 

10. Колись Блаженніший Любомир Гузар, мій попередник, сказав, що для сучасних диктаторів голодна людина не така небезпечна, як людина, яка дбає про свою гідність. Голодного можна нагодувати, а от коли йдеться про людину, яка домагається пошанування власної гідності, то або їй повертають гідність, або відбирають у неї життя. Не можна змусити її жити в державі, в якій топчуть людську гідність.

Це без сумніву вірна думка, її підтверджують мільйони тех, що поїхали з країни, не побачивши згаданих ознак нового, гідного життя..

---

Як спробувати зробити висновок з того, що пише Блаженнійший Святослав, то виходить, що все в порядку, треба просто почекати і настане нам щастя?

Я не згодний. Я б сказав, що маємо не чекати, а будувати в Україні християнсько-демократичну партію. І докладати всіх можливих зусиль, аби вона запрацювала згідно з європейськими стандартами політичної організації. Тоді буде надія, підкріплена конкретним і реальним, новим явищем в нашому політичному просторі.

Що далі? Далі, я сподіваюсь, хтось по форумах подасть свою десятку. А я покажу тут посиланням:

1. Прізвище, посилання на текст.

2. ...

2. ...